§ 10. Органи законодавчої та виконавчої влади. Судова влада України
Органи державної влади
Виконайте вправи
Функції судової влади
ЦІКАВО
ПЕРЕВІРЯЄМО СВОЇ ЗНАННЯ
Розв’яжіть кросворд «Органи державної влади та місцеве самоврядування в Україні»
Перегляньте відео та складіть ментальну карту: які органи влади є в Україні та які обов’язки й повноваження вони мають.
Структура державної влади в Україні
Ознайомтеся із цікавими фактами про магдебурзьке право. Що таке магдебурзьке право? Як магдебурзьке право, на вашу думку, вплинуло на сучасність?
Як діяло Магдебурзьке право у Львові
Середньовічне право міст на самоврядування бере свої витоки ще з 1188 року, тоді його вперше отримало німецьке місто Магдебург. Коли ж польський король Казимир III в 1349 році приєднує до своїх володінь Галичину, він дозволяє, щоб зокрема до Львова прибула велика кількість німецьких колоністів, а також дозволяє розповсюдження німецького права на цих землях.
Магдебурзьке право місто Львів отримало 17 червня 1356 року, хоча історичні джерела стверджують про його прояви ще задовго до цієї дати.
У дипломі Казимира III згадується: «Доводимо до відома усім, що за благочестивою згодою королівського маєстату, дбаючи про численні клопоти та незручності, що наше місто Львів зазнало від усіляких немилосердних ворогів, прагнемо, щоб це місто процвітало і збільшувало свої вигоди, прибутки, користі та добробут. Для втіхи згаданого міста та збільшення кількості його вірних жителів даємо і встановлюємо вищезгаданому містові на вічні часи німецьке право, яке по-простому називається Магдебурзьким…». Особливістю цього права був судовий імунітет міста, непідсудність жителів міської території судам королівських урядників, натомість підсудність місцевій владі.
Середньовічне право міст на самоврядування бере свої витоки ще з 1188 року, тоді його вперше отримало німецьке місто Магдебург. Коли ж польський король Казимир III в 1349 році приєднує до своїх володінь Галичину, він дозволяє, щоб зокрема до Львова прибула велика кількість німецьких колоністів, а також дозволяє розповсюдження німецького права на цих землях.
Магдебурзьке право місто Львів отримало 17 червня 1356 року, хоча історичні джерела стверджують про його прояви ще задовго до цієї дати.
У дипломі Казимира III згадується: «Доводимо до відома усім, що за благочестивою згодою королівського маєстату, дбаючи про численні клопоти та незручності, що наше місто Львів зазнало від усіляких немилосердних ворогів, прагнемо, щоб це місто процвітало і збільшувало свої вигоди, прибутки, користі та добробут. Для втіхи згаданого міста та збільшення кількості його вірних жителів даємо і встановлюємо вищезгаданому містові на вічні часи німецьке право, яке по-простому називається Магдебурзьким…». Особливістю цього права був судовий імунітет міста, непідсудність жителів міської території судам королівських урядників, натомість підсудність місцевій владі.
М. Баччареллі. Король Польщі Казимир III
Спочатку міський магістрат Львова формувався з ради і лави, де рада була більше адміністративним органом, здійснювала поліцейський нагляд за містом, розподіляла землі, встановлювала мита, розцінки на продукти споживання, розв’язувала суперечки, здійснювала опіку над вдовами та сиротами, а судова влада належала війту. Бути радником було дуже престижно в ті часи. Заробітньої плати радник не отримував, але звільнявся від усіх повністю податків.
У вимогах до претендентів згадується, що радниками могли бути чоловіки від 25 до 90 років середнього стану, народжені в шлюбі, зокрема щоб у них за плечима не було історій зі зрадою – не зраджувані і не зрадники дружин. Голова над радниками називався бурмистром.
Багато різних законів диктувало магдебурзьке право. Цікавим фактом було прийняття львівського громадянства, тому що у Львові воно не було спадковим. Громадянство міг дістати повнолітній чоловік, народжений законно та християнин-вірянин. Міське право надавалося тільки на підставі рекомендаційних листів, що засвідчували походження бажаючого прийняти громадянство. Вихідці із сіл мали приносити в магістрат документ згоди общини або так зване відпускне. Шляхтичі мали подавати підтвердження родоводу. Для іноземців обов’язковою умовою було визнання католицької віри. При отриманні міського права жінками, рада призначала для них опікуна. Громадянство звільняло від багатьох податків і надавало можливість брати участь в управлінні Львовом.
Міщани, які жили на Магдебурзькому праві, вважалися вільними, місто могло мати власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, сплачуючи податок.
Не характерним для українських міст, але характерним для тогочасних європейських міст та Львова, був привілей Владислава III від 17 липня 1444 року, за яким дозволялося ловити по всій руській землі правопорушників, вбивць, злодіїв і судити та карати їх саме у Львові. Загалом, тогочасні покарання були досить суворими. Одне з найгірших – покарання за державну зраду чи зраду міста. Страчували також за подружню зраду, за крадіжки, за чаклунство. Зокрема, фальшивомонетникам могли заливати в горло розпечений свинець, за підробку фінансових документів порушнику ставили тавро розпеченим залізом для того, щоб потім його впізнавали на вулицях. Жінок, що вбивали своїх новонароджених дітей, закопували в землю живцем, садили на палю або топили. Досить часто відрубували голову – за двоєженство, за вбивство і навіть за намагання пробратися до міста через мур. До того ж високі державні чиновники не були винятком – їхні голови також летіли у випадках порушень. Наприклад, шанованим серед міських чиновників був писар, але якщо він робив хибний запис, його могли позбавити руки. У випадку фальшування документів його могли спалити.
Ось ще кілька згадок про тодішні правила:
«Якщо будь-хто після складання угоди вчинить злочин, то протягом одного року та одного дня від вступу або в’їзду до міста, у якому він цей злочин вчинив, повинен бути вигнаний. Також, якщо хтось підступно витягне меча або ножа чи легковажно вихопиться (з мечем або ножем), хай буде покараний карою в половину фертона.»
«Також, якщо під час пожежі або коли несподівано спалахне вогонь і будинок якогось міщанина вищезгаданого міста буде зруйнований або пошкоджений, міщани-сусіди, що живуть в цій частині (міста) і кварталі, куди також вогонь може сягнути, повинні помогти та надати підтримку при відновлені та відбудові цього пошкодженого будинку. Також, якщо хтось списом, рогатиною, балістою, луком або якоюсь іншою зброєю в захисті когось доведе справу до суду та незгоди, хай буде покараний попередньою карою, а саме – одним фертоном, для відновлення та покращення міста. І якщо хтось буде просити війта або райців, або будь-яку особу про (зменшення) кари, накладену на порушників цього статуту, то має бути покараний тією самою карою, якою карають порушників. Нарешті, кожна пані чи жінка після смерті свого чоловіка повинна і зобов’язана поділити все рухоме та нерухоме майно порівну з родичами і близькими свого чоловіка, незалежно від статі».
Міста і містечка мали подавати апеляції спершу львівським радникам, тільки потім могли звертатися до вищого суду Краківського замку, а отже тодішній Львів вважався зразком суспільного устрою для багатьох міст Польщі та України.
photo-lviv.in.ua
У вимогах до претендентів згадується, що радниками могли бути чоловіки від 25 до 90 років середнього стану, народжені в шлюбі, зокрема щоб у них за плечима не було історій зі зрадою – не зраджувані і не зрадники дружин. Голова над радниками називався бурмистром.
Багато різних законів диктувало магдебурзьке право. Цікавим фактом було прийняття львівського громадянства, тому що у Львові воно не було спадковим. Громадянство міг дістати повнолітній чоловік, народжений законно та християнин-вірянин. Міське право надавалося тільки на підставі рекомендаційних листів, що засвідчували походження бажаючого прийняти громадянство. Вихідці із сіл мали приносити в магістрат документ згоди общини або так зване відпускне. Шляхтичі мали подавати підтвердження родоводу. Для іноземців обов’язковою умовою було визнання католицької віри. При отриманні міського права жінками, рада призначала для них опікуна. Громадянство звільняло від багатьох податків і надавало можливість брати участь в управлінні Львовом.
Міщани, які жили на Магдебурзькому праві, вважалися вільними, місто могло мати власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, сплачуючи податок.
Не характерним для українських міст, але характерним для тогочасних європейських міст та Львова, був привілей Владислава III від 17 липня 1444 року, за яким дозволялося ловити по всій руській землі правопорушників, вбивць, злодіїв і судити та карати їх саме у Львові. Загалом, тогочасні покарання були досить суворими. Одне з найгірших – покарання за державну зраду чи зраду міста. Страчували також за подружню зраду, за крадіжки, за чаклунство. Зокрема, фальшивомонетникам могли заливати в горло розпечений свинець, за підробку фінансових документів порушнику ставили тавро розпеченим залізом для того, щоб потім його впізнавали на вулицях. Жінок, що вбивали своїх новонароджених дітей, закопували в землю живцем, садили на палю або топили. Досить часто відрубували голову – за двоєженство, за вбивство і навіть за намагання пробратися до міста через мур. До того ж високі державні чиновники не були винятком – їхні голови також летіли у випадках порушень. Наприклад, шанованим серед міських чиновників був писар, але якщо він робив хибний запис, його могли позбавити руки. У випадку фальшування документів його могли спалити.
Ось ще кілька згадок про тодішні правила:
«Якщо будь-хто після складання угоди вчинить злочин, то протягом одного року та одного дня від вступу або в’їзду до міста, у якому він цей злочин вчинив, повинен бути вигнаний. Також, якщо хтось підступно витягне меча або ножа чи легковажно вихопиться (з мечем або ножем), хай буде покараний карою в половину фертона.»
«Також, якщо під час пожежі або коли несподівано спалахне вогонь і будинок якогось міщанина вищезгаданого міста буде зруйнований або пошкоджений, міщани-сусіди, що живуть в цій частині (міста) і кварталі, куди також вогонь може сягнути, повинні помогти та надати підтримку при відновлені та відбудові цього пошкодженого будинку. Також, якщо хтось списом, рогатиною, балістою, луком або якоюсь іншою зброєю в захисті когось доведе справу до суду та незгоди, хай буде покараний попередньою карою, а саме – одним фертоном, для відновлення та покращення міста. І якщо хтось буде просити війта або райців, або будь-яку особу про (зменшення) кари, накладену на порушників цього статуту, то має бути покараний тією самою карою, якою карають порушників. Нарешті, кожна пані чи жінка після смерті свого чоловіка повинна і зобов’язана поділити все рухоме та нерухоме майно порівну з родичами і близькими свого чоловіка, незалежно від статі».
Міста і містечка мали подавати апеляції спершу львівським радникам, тільки потім могли звертатися до вищого суду Краківського замку, а отже тодішній Львів вважався зразком суспільного устрою для багатьох міст Польщі та України.
За матеріалами сайту